Ukraine
22 января 2018 ( Просмотры 15 )
Реклама

Виталий Портников: Українське століття

Наші відносини з Росією нагадують шлюб з алкоголіком, який б'є родичів і практично безнадійний. Але варто пияку "зав'язати", як сусіди біжать до нього в гості з тортом і фікусом і пропонують дружити будинками, пише Віталій Портніков для espreso.tv.

22 січня 1918 року було проголошено незалежність Української народної республіки. Ми можемо довго роздумувати про Київську Русь, короля Данила, козацьку військову демократію та інші події середньовіччя. Але сучасна Українська держава - наша держава - почалася саме 100 років тому. Саме це століття - найголовніше і в долі українського народу і в долях усіх тих, хто живе на українських землях і став (або, навпаки, не захотів стати) частиною української політичної нації.

Зараз важко собі уявити, що навіть та, перша незалежність - як і друга, проголошена 1991 року - народилася не в результаті боїв і чіткого усвідомлення більшістю громадян необхідності появи своєї держави - а з волі обставин. Лютнева революція в імперії, негнучкість Тимчасового уряду в українському питанні, більшовицький переворот ... Щось подібне відбувалося і в серпні 1991 року - серпневий путч, нездатність союзного керівництва прислухатися до українських побажань, фактичний переворот Єльцина ...

А результат всього цього - незалежність, успіх тих, хто хотів не українською автономії, не "особливих відносин" з Москвою, а своєї держави.

При цьому і в 1918 році, і в 1991 році незалежність була як би "відкладеною". Тобто вона проголошувалася, але одночасно малося на увазі, що якщо імперія "одумається" і зрозуміє сподівання українців, то з нею можливі якісь особливі відносини.

Навіть у знаменитому Четвертому Універсалі 22 січня 1918 вказувалося на можливість розглянути в майбутньому на українських Установчих зборах "федеративний зв'язок" з "народними республіками бувшої Російської держави". Федеративний зв'язок! Вам це нічого не нагадує?

У 1991 році, вже після проголошення другої незалежності, Україна вступила в СНД і на довгі десятиліття закріпила в свідомості навколишнього світу свою приналежність до пострадянського простору і особливі зв'язки з метрополією. Ми не знаємо, як вчинили б керівники УНР - адже Ленін почав війну проти України практично негайно, а Путін - через 23 роки після проголошення незалежності.

Але не впевнений, що потрібно доводити: українське суспільство, українська політична еліта інфіковані поганою московською хворобою. Цей політичний сифіліс відступає тільки тоді, коли Росія починає вбивати і спалювати. Але як тільки в Кремлі заспокоюються, в Києві знову починають думати, як би краще домовитися.


Це нагадує шлюб з бешкетником, який п'є безпробудно, б'є родичів і сусідів і практично безнадійний. Але варто пияку "зав'язати", як сусіди негайно приходять до нього в гості з тортом і фікусом і пропонують дружити будинками. А що робити, якщо він у сусідній кімнаті і у нього газ?


Таке сприйняття незалежності - я б назвав його національною схильністю до колаборації - робить українських державників жахливо самотніми у власній країні протягом усього цього століття.


Я б нікому не побажав такої долі - жити у себе вдома, мати всі можливості для державного будівництва і постійно стикатися з жахливою національною байдужістю, впертим нерозумінням пріоритетів і самого сенсу існування України.


Але таке ставлення до незалежності породжує і міжнародну самотність українського державного проекту. І в 1918 році, і в 1991 році до України в світі ставилися радше як до непорозуміння, ніж як до справжньої держави. У 1918 році союзники з'являлися тільки тоді, коли виявлялося, що можна використовувати Україну як буфер в протистоянні з Росією - так думали німецькі генерали в останні місяці існування монархії і так, очевидно, міркував Пілсудський, коли вирішив підтримати Петлюру.

Але в цілому ставлення до самої ідеї української державності абсолютно неможливо порівняти з тодішнім ставленням Заходу до незалежності Польщі, Чехословаччини, балтійських країн. Звичайно, поляки, чехи або литовці могли говорити про відновлення державності. Однак у латишів або естонців державної традиції було не більше, ніж в українців. І все ж таки сумнівів в тому, що вони - не частина Росії - не було.


І навіть тоді, коли Сталін окупував ці країни в 1940 році, вони залишилися на політичних картах. А Україна - зникла, була замінена симулятором УРСР. Тому що мало хто сумнівався в тому, що має справу з продовженням Росії. Щось схоже повторилося і 1991 року, коли нас довго вмовляли - між іншим, на рівні президента США - брати участь в "оновленні" СРСР, а потім довго сприймали як територію СНД, як "недороссію".


Звичайно, можна у всьому звинуватити Захід. Але справа не в Заході, а в нас самих. Постійна боротьба прихильників незалежності з прихильниками капітуляції, українців з "хохлами" відбувається на очах цивілізованого світу в найбільш вирішальні моменти нашої історії. Наші громадяни - причому аж ніяк не етнічні росіяни - публічно журяться з приводу зникнення улюблених російських телепередач і неможливості долучатися до великої російської культури.


Ми весь час намагаємося вигадати якусь другу російську мову замість того, щоб перейти на українську. Сотні тисяч українців продовжують жити і працювати в Росії, їздити в Росію навіть в ті роки, коли росіяни вбивають їх співвітчизників - так було і після 1918 року, і після 2014 року.


Окупантові вдається знайти достатню кількість колабораціоністів, щоб оформити "обличчя" Малоросії - починаючи від Юрія Коцюбинського і закінчуючи різноманітними Януковичами і Захарченками. Самі українці готові дивитися в рот будь-якому заїжджому заробітчанину, який вчить їх, як треба жити - так, ніби тут не самостійна держава, а Курська область.


Завдання державного будівництва постійно підміняються економічними потребами. Це зараз на першому плані серед викликів для суспільства - війна. Але мало хто розуміє, що єдині ліки від війни - сильна держава. Сильна не тільки черевом, а й духом. Перш за все - духом. Бідні країни, які усвідомлювали свою особливість, виживали в протистоянні з найсильнішим ворогом. А багаті держави з невизначеним менталітетом просто розвалювалися на частини і ставали здобиччю хижаків.


Це - азбучні істини. Але саме вони визначають Українське століття. І поки ми не зрозуміємо, що потрібно не говорити правильні слова, а робити правильні вчинки заради своєї країни - так і залишимося для одних уламком їхньої колишньої імперії, для інших - буфером між ними і цією імперією, для третіх - інструментом для приборкання амбіцій цієї імперії. Україною ми для них не будемо до того дня, поки не станемо Україною для самих себе.


Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Источник: obozrevatel

Рекомендуем

Реклама

Вам также может понравиться

Убийство Ирины Ноздровской - Реакция власти на этот вопиющий случай будет знаковой! Покажет, с кем: с народом или с решалами! На Донбассе началась кровавая бойня - ВСУ понесли масштабные потери (видео) Жители Донецка проклинают Захарченко: стало известно, что произошло на концерте в честь основания "ДНР" Лучший боксер мира "умыл" россиян, произнеся речь в Сочи на украинском языке: эффектное видео