«Кіборг» з Борбина залишився в аеропорту заради друга. І прийняв мученицьку смерть. ПАМ»ЯТАЄМО СВОЇХ ГЕРОЇВ…

Просмотры 140223 января 2018

На війну взяв дідів годинник

Порожньо нині у сільській хатині Полицяків. Дівчата – Аліна, Діана і Надія вилетіли мов пташенята із батьківського дому. Біля батьків зосталася тільки найменшенька, 10-річна Славіна. І син Петька… На сільському кладовищі недалеко біля батьківської хати покоїться вічним сном…

Петро завжди мав багато друзів. Ще не встигне із зупинки до батьківської хати дійти (їздив на заробітки до столиці), а за ним уже купа хлопчаків біжить.

– Як тільки син приїжджав, цілий день у нас на подвір’ї було повно хлопців і дівчат, – тепліють очі Петра Полицяка-старшого від спогадів про сина. – Усе боксом займалися. Петя в десанті служив. Повісять на дереві грушу, і товчуть її. Сміху завше було у дворі повно, весело.

– Його всі діти любили, – підхоплює мама Віра. – Петька дуже добрий був. Гроші заробляв, на себе практично не тратив. Усе сестрам купував. Казав: «Вони ж дівчата, їм більше треба». Менша, Славіна, завше чекала на нього, що на рідного батька. Мені мопеда купив, щоб легше було почту розвозити (мама довгі роки працює сільським поштарем – авт.). Він і вчитися далі після школи не пішов, бо казав, що треба нам з батьком помагати – дівчат же багато. Хоча й школу добре закінчив. Всенькому класу математику рішав. До п’ятого класу відмінником був, потім почали над ним підсміюватися, і він якось науку запустив.

Цього року Петро планував одружитися з Марійкою із сусіднього села Пісники. Зустрічалися вони уже декілька років. Чекали, поки дівчина закінчить медичний коледж. Планував перебудувати хату…

Повістка застала Петра Полицяка на роботі у Києві. Якщо точніше, то йому просто зателефонували із сільради під час третьої хвилі мобілізації у серпні. Він міг не брати слухавку, міг просто не приїхати, адже за законом повістку мають вручити особисто в руки. І де б шукали його по столицях? Так багато хто робить – ховається. Петро не сховався. У свої 22 роки він розумів, що таке обов’язок. «Треба, значить, треба», – сказав мамі і поїхав у рідну Львівську 80-ту аеромобільну бригаду, де проходив строкову службу.

Військове спорядження Петрові купував його роботодавець – київський підприємець Саша. Сам колишній афганець, офіцер, він добре знав, що то таке – війна.

– Йому купили найкращий бронежилет, натівський, кевларовий шолом. Навіть медаль свою афганську віддав хазяїн, сказав, що вона його вберегла в Афгані. Не допомогла вона Петьці, – розказує батько хлопця. – А Саша йому дзвонив, підтримував. Нам щомісяця по три тисячі гривень переказував. Казав: «Ваш син воює. Я повинен допомагати».

Востаннє рідні бачили Петра наприкінці жовтня – перед тим, як відправити десантників у зону АТО, їх на добу відпустили додому.

– На той день всі діти з’їхалися. Старша Аліна з дочкою. Молодші Діана і Надійка. А Славіна так взагалі від нього не відходила. Вони тут хату ледь не перевернули, – з ледь помітною усмішкою пригадала мама. – А Петька побачив дідові часи. Спитав, чи може із собою взяти. Дуже він діда любив. «Та бери», – говорю. То нам тільки ті часи та ланцюжок і повернули потім. Ми їх Петьці поклали в останню дорогу.

Пораненого товариша виносив з аеропорту під кулями

Бійців 80-ї аеромобільної бригади зимою кинули обороняти аеропорт. Петро Полицяк був замкомандира взводу з позивним «Чорний». Про своє життя на війні рідним, особливо мамі, практично не розказував. Шкодував, не хотів, щоб передчасно сивина посріблила їй коси. У щоденних телефонних розмовах твердив: «Усе добре, у мене все нормально».

Тим часом бійці не завжди мали воду і їжу. Відривали від форми ґудзики і клали під язик, щоб не «смоктало» у шлунку. Спальників не було. Сидіти доводилося на холодному бетоні. Підкладали звичайні мішки. Коли один вставав, інший одразу сідав на «тепле» місце, – щоб не схололо. Вони не жалілися. Просто хотіли жити.

– Питав, може, щось треба, з волонтерами передамо. А він мені: «Нічого не треба, тату. У мене все є. Хіба що якогось бетеера чи танка», – гірко всміхаючись, каже батько. – Хлопці його, коли приїжджали, то казали, що такого, як ваш Петька, ще треба пошукати. Завжди веселий і надійний. Міг під кулями пройти і живим вернутися. Фартовий був.

– За товаришів стояв горою. Друг його, Сашко, розказував, що коли обстріли були, то Петька на нього падав, прикривав. Казав: «Тобі жити треба, у тебе ж двоє діток, а третє в дорозі». Отакий був мій Петька, – з болем і одночасно гордістю у голосі каже мама.

Один з найяскравіших моментів з військового життя бійців розповів товариш Петра Іван.

«Пам’ятаю, як ми з ним півтора кілометра несли на ношах пораненого товариша Ігоря Римаря, – написав боєць у соцмережі. – Його потрібно було терміново евакуювати і доставити до лікарні. Але бойовики не давали добро на використання нашого транспорту. Так нам двом довелося у 30-градусний мороз нести його з терміналу на дорогу, де стояли бойовики. Один з них, під позивним «Шаман», дав слово офіцера, що доставить пораненого до медиків. Ми були без зброї і під прицілами, але Петро не злякався, хоча нас могли захопити в полон або вбити. Коли поверталися, то вони стріляли вгору, щоб полякати». «Шаман» оцінив сміливість рівненського хлопця і пригостив цигарками. Але Петро не курив. Тоді той дав йому шоколадку.

В останні дні захисників аеропорту труїли газом. Обличчя пекло вогнем. Дихати ставало неможливо. А Петро, прикладаючи до обличчя мокру серветку, просив товаришів триматися. Вони чекали, що їм дадуть наказ вийти з аеропорту, адже, крім розвалин, там уже нічого не залишилося. Остання розмова була з батьком 20 січня.

– Він сказав, що тримається, але скільки ще так зможе – не знає. Останні його слова: «Можна було би ще щось сказати, але того вам краще не знати. Якщо що – то подзвоню». Так більше і не подзвонив. А потім по телевізору показали підірваний аеропорт. Я думав, що лопну. Вибіг з хати… – опустивши голову, перериває спогад тато хлопця.

З очей мертвого Петра котилися сльози

– Ми так надіялися, що він буде жити. Казали, що ще 23 числа «Чорний» виходив на радіозв’язок і просив помочі. Значить, живий був. А поміч не прийшла, – у розпачі розповідає мама Віра. – Усі надіялися, що він вийде, бо везло йому весь час. І вже потім взнала, що Петька міг вибратися. Він був поранений в руку. І міг поїхати з аеропорту на останньому бетеері. Та замість того, щоб самому вскочити, друга свого Сашу закинув. Сказав йому: «Тобі треба жити». Він зостався, бо ще в одного його друга, Володі Бузенка, були ноги перебиті, і він не міг його лишити. Чого його на того бетеера не заволокли? Не знаю… Від Бузенка тільки рука залишилася. Зараз експертизи роблять…

Рідні до кінця вірили, що побачать Петьку живим. Обнадіювали волонтери, військові… Казали, якщо давав про себе знати, значить, живий, може, у полоні. Якось серед ночі подзвонили Полицякам і сказали, що їхній Петро, можливо, у Дніпропетровську в госпіталі. Лежить як неопізнаний боєць в реанімації. Батьки відповіли: «Зараз виїжджаємо». «Що, серед ночі?» – запитали на іншому кінці дроту. «Так». Попросили зачекати трішки. На другий день зателефонували: це не Петро.

Цілий місяць надії і віри. Вдень і вночі линули до Бога молитви мами, тата, бабусі, сестер, односельчан за здоров’я Петра. Не вимолили!

– Наша Аліна мала з внучкою в Америку їхати до чоловіка. Але казала, що мусить Петьку дочекатися. Якось він їй наснився. Сказав: «Жди, третього дня приїду». І буквально на наступний день… – сльози заважають говорити матері.

Середу, 18 лютого, Віра Полицяк пам’ятає до хвилини.

– Розносила пенсію. Подзвонила квартирантка з Дубна: «Вєра, що там твій малий?» «Не знаю», – кажу. «Ой, як тобі сказати?» «Та кажи, як є, ранений?» «Вантаж-200».

Кинула все, додому летіла, не чуючи під собою ніг. У скронях тільки било: «Петька! Петька! Син!» Тремтячими пальцями почали набирати телефон військкомату – там нічого не знають. А о 9-й вечора волонтери вислали по Інтернету для впізнання фото годинника, того самого, дідового…

– Я їх ще просила сфотографувати ліву частину обличчя: у нього мала бути родимка така, як у мене. А вони кажуть, що вся сторона кастетом побита…Нічого не видно, – ніби чужим голосом почала говорити мама. – Всю дорогу, як їхали до Дніпропетровська, надіялися, що то помилка, що то не наш Петька. Але як тільки зайшли у морг, відкрили двері холодильника, я по волоссю побачила – мій. Його ще хоч впізнати можна було. Таких, як він, до впізнання ще троє лежало. А поруч – гора частин тіл… Їх по ДНК впізнавати будуть… Матері ще довго чекатимуть синів…

Батьки десантника Петра Полицяка впевнені: його з-під завалів аеропорту дістали живим. І вже потім вбили. Хоча у довідці про смерть написано, що помер від удушення – мовляв, привалило тяжкими плитами. Тато і мама весь час кажуть, що хотіли би знати правду про останні хвилини життя сина…

– На ньому було одне спіднє! Якщо завалило плитами, то нащо ж він із себе посеред зими одяг знімав? – задає питання, на яке немає відповіді, тато. – Інших же вдітими віддають. Кажуть, що чеченці наших полонених заставили їх діставати. Вони ще живі були. Якби ж нам розказали! Кажуть, що є один хлопчина у Ковелі, який його діставав. Та він не захотів говорити. «Лучше вам не знати, що було з вашим сином», – і більш ні слова не сказав.

– Волонтерка у Дніпропетровську, яка його привезла, тільки сказала: «Побитый, побитый, побитый. Больше у меня ни про что не спрашивайте». Хай хто що каже, але він місяць під плитами не лежав, не могло так тіло зберегтися. Ми його ховали у відкритій труні… Мого Петьку було там не знайти... – тихим голосом заговорила мама. – Ліва сторона лиця вся побита… одна рука така худа-худа… А друга, як колода… З правого ока текла сльоза… Я її втирала… Скільки живу, ніколи не бачила, щоб мрець плакав… А він плакав, бо жити хотів… Усі вони жити хочуть, бо такі молоді…

Коли 20 лютого Україна згадувала Героїв «Небесної сотні», мешканці Борбина і навколишніх сіл на колінах серед ночі із запаленими свічками зустрічали свого Героя. І ніхто не хотів вірити, що це Петро Полицяк. Тут його пам’ятають вічно усміхненим, турботливим… А сусідка, учениця місцевої школи Софія Казанчук, написала вірші в пам’ять про Петра. Один з них присвячується його мамі Вірі Полицяк. Та, зрештою, всім мамам, які не дочекались своїх синів.

А мама і тато бійця «Чорного» сьогодні моляться за мир у нашій країні і хочуть, щоб усі хлопці верталися додому живими.

Наталка Слюсар,

Рівненська область

P.S. Редакція направляє матеріал в Адміністрацію Президента України та Міністерство оборони, аби високе керівництво звернуло увагу на подвиг солдата Петра Полицяка і представило його до державної нагороди.

Пробачте, мамо, що загинув рано
Пробачте, мамо, що загинув рано.
В аеропорту багато полягло.
Стояли ми до смерті за державу,
Ми ворогу свій край не віддамо.

Мій добрий тату, бачу, зажурився,
По скроні покотилася сльоза…
Не плач, тобі треба гордиться:
За Україну я життя віддав!

Пробач, кохана, я хотів ще жити,
Дітей ростити, дім побудувать,
Садок квітучий поряд посадити,
В любові й щасті вік свій проживать.

Найкращі сестри, дуже я любив вас,
Хотів ще чути ваш веселий сміх.
Та вражі «Гради» долю поламали.
Прощайте, любі, й маму бережіть.

Бабусю мила, вибач свого внука,
Що біль і горе я приніс в наш дім.
Живіть сто літ та згадуйте онука.
За мир і спокій я в бою поліг.

Та знаю я, що скоро день настане:
Підніметься Вкраїна, розцвіте,
І хтось тихенько і мене згадає
Та квіти на могилу принесе.

Джерело

«Кіборг» з Борбина залишився в аеропорту заради друга. І прийняв мученицьку смерть. ПАМ»ЯТАЄМО СВОЇХ ГЕРОЇВ…

Рекомендуем

Вам также может понравиться

рекомендуем